Державна політика історичної пам’яті України (2014–2019 рр.) та боротьба груп інтересів: аналіз у контексті теорії колективної дії Мансура Олсона

Abstract

У статті досліджено трансформацію політики пам’яті в Україні у 2014–2019 роках крізь призму теорії колективної дії та концепції «малих організованих груп» Мансура Олсона. Автор показує, що в умовах війни, посиленої політичної мобілізації й переосмислення ідентичності політика пам’яті стала не лише інструментом символічної легітимації, а й полем конкуренції за доступ до інституційних і матеріальних ресурсів. Проаналізовано ключових акторів, які визначали напрям державної політики пам’яті: умовну «коаліцію декомунізаторів», пострадянські ностальгійні мережі, ліберально-плюралістичні середовища та ветерансько-волонтерські спільноти. Застосування олсонівського підходу дозволяє інтерпретувати сферу пам’яті як типове середовище боротьби привіле-йованих груп за рентні позиції. Найвпливовішою стала коаліція декомунізаторів — малочисельна, консолідована мережа експертів і активістів, яка змогла поєднати ідеологічну однорідність із доступом до президентської вертикалі, парламентських структур і УІНП. Її успіх пояснюється здатністю інтегрувати декомунізаційний проєкт у безпековий дискурс війни, перетворивши радикальне відмежування від радянської спадщини на частину державної стратегії. Завдяки цьому коаліція отримала контроль над виробленням офіційних наративів, пам’ятних дат, політики перейменувань і демонтaжів, а також доступ до символічних і фінансових ресурсів. Інші групи продемонстрували нижчу організаційну спроможність. Пострадянські мережі, ослаблені політично й інституційно після 2014 року, виявилися латентними й не здатними до мобілізації. Ліберально-плюралістичні актори мали значний моральний та експертний капітал, але бракувало важелів інституційного впливу. Ветерансько-волонтерські об’єднання, попри потужну мобілізацію, не змогли конвертувати свій символічний авторитет у стабільні позиції в державних інституціях пам’яті. У підсумку політика пам’яті 2014–2019 років постає як результат взаємодії та боротьби кількох конкуруючих коаліцій, а не як цілісний проєкт держави. Застосування олсонівської рамки дозволяє по-новому пояснити структуру конфліктів пам’яті, однак вимагає подальшого поєднання з дослідженнями міжнародного та емоційно-травматичного вимірів символічної політики.

This article explores the transformation of memory politics in Ukraine between 2014 and 2019 through the lens of collective action theory and Mancur Olson’s concept of “small organized groups.” The author argues that in the context of war, intensified political mobilization, and identity rethinking, memory politics became not only a tool for symbolic legitimization but also a field of competition for institutional and material resources. The article analyzes the key actors shaping state memory policy: the so-called “decommunization coalition,” post-Soviet nostalgic networks, liberal-pluralist environments, and veteran-volunteer communities. Applying Olson’s approach allows for interpreting the memory sphere as a typical arena where privileged groups compete for rent-seeking positions. The most influential was the decommunization coalition — a small, consolidated network of experts and activists that combined ideological unity with access to the presidential administration, parliamentary structures, and the Ukrainian Institute of National Memory (UINP). Their success lay in integrating the decommunization agenda into the security discourse of war, turning radical disassociation from the Soviet legacy into a component of state strategy. As a result, the coalition gained control over official narratives, commemorative dates, renaming policies, and monument removals, as well as access to symbolic and financial resources. Other groups demonstrated lower organizational capacity. Post-Soviet networks, weakened institutionally and politically after 2014, became latent and unable to mobilize. Liberal-pluralist actors possessed significant moral and expert capital but lacked institutional leverage. Despite strong mobilization, veteran-volunteer groups failed to convert their symbolic authority into stable positions within memory institutions. Ultimately, memory politics from 2014 to 2019 appears as the outcome of interaction and rivalry between competing coalitions, rather than a unified state project. While Olson’s framework offers a new way to interpret memory conflicts, it requires further integration with studies on the international and emotional-traumatic dimensions of symbolic politics.