THE UNRESOLVED HOUSING PROBLEM AS THE MAIN CAUSE OF THE DOUBLE RESETTLEMENT OF DEPORTED UKRAINIANS FROM ZAKERZONIA IN THE UKRAINIAN SSR

Abstract

This article examines the housing aspect of the resettlement of Ukrainians from Transcarpathia to the Ukrainian SSR in 1944–1947 and identifies its decisive influence on the secondary migration of the deported population to the western regions of the republic. Based on published archival documents, statistical materials and regulatory acts, the article analyses the mechanisms for implementing the Soviet authorities’ resettlement policy, the regional characteristics of resettlement and the actual conditions under which resettlers were settled in the southern and eastern regions of the Ukrainian SSR. It has been established that the officially declared commitments to provide resettlers with adequate housing and living conditions did not correspond to the actual capabilities of the post-war economy. It is shown that post-war devastation, a catastrophic shortage of housing stock, the bureaucratic inertia of local authorities, the slow pace of housing construction and repair, limited material and technical resources, as well as the occupation of former German settlements significantly complicated the adaptation of the deported population. It has been established that in most regions, the resettlers did not receive separate housing, but were accommodated by moving in with local residents, renting temporary accommodation, or staying for extended periods at transit centres. Particular attention is paid to the inability of resettlers to resolve the housing problem on their own due to a shortage of timber, a lack of skills in building dwellings from local materials, and inadequate supplies of glass, slate and iron fittings. It is argued that the inability to provide adequate housing was not a local phenomenon, but a systemic feature of Soviet resettlement policy. It is demonstrated that it was precisely the unresolved housing problem that became the main reason for the repeated displacement of a significant proportion of people from the ‘behind-the-line’ zones of Southern and Eastern Ukraine to the western regions of the Ukrainian SSR. It is concluded that the formal improvement in housing provision indicators in the late 1940s was primarily due to the outflow of resettlers, rather than the effectiveness of state policy regarding their settlement. The study traces the contradiction between the normative model of one-off resettlement and the practice of repeated migrations within the Ukrainian SSR.

У статті досліджено житловий аспект переселення українців із Закерзоння до УРСР. У 1944-1947 рр. та з’ясовано його визначальний вплив на вторинну міграцію депортованого населення до західних областей республіки. На основі опублікованих архівних документів, статистичних матеріалів і нормативно-розпорядчих актів проаналізовано механізми реалізації переселенської політики радянської влади, регіональні особливості розселення та реальні умови облаштування депортованих у південних і східних областях УРСР. Встановлено, що офіційно задекларовані зобов’язання щодо забезпечення переселенців належними житлово-побутовими умовами не відповідали фактичним можливостям повоєнного господарства. Показано, що післявоєнна руїна, катастрофічний дефіцит житлового фонду, бюрократична інертність місцевих органів влади, повільні темпи будівництва й ремонту житла, обмеженість матеріально-технічних ресурсів, а також зайнятість колишніх німецьких колоній істотно ускладнили адаптацію депортованого населення. З’ясовано, що в більшості регіонів переселенці не отримували окремого житла, а розміщувалися шляхом підселення до місцевих жителів, оренди тимчасових помешкань або тривалого перебування на перевалочних пунктах. Окрему увагу приділено неспроможності переселенців самостійно розв’язати житлову проблему через дефіцит будівельного лісу, відсутність навичок спорудження житла з місцевих матеріалів на неналежне постачання скла, шиферу й залізо-скоб’яних виробів. Обґрунтовано, що неможливість належного житлового забезпечення була не локальним явищем, а системною ознакою радянської переселенської політики. Доведено, що саме невирішеність житлової проблеми стала основною причиною повторного переміщення значної частини закерзонців із Південної та Східної України до західних областей УРСР. Зроблено висновок, що формальне покращення показників житлового забезпечення наприкінці 1940-х рр. пояснювалося передусім відпливом переселенців, а не ефективністю державної політики їхнього облаштування. У роботі простежено суперечність між нормативною моделлю одноразового переселення та практикою повторних міграцій у межах УРСР.