Support groups for military wives through the voices of facilitators and participants

Abstract

This study examines facilitated support groups for military wives as a form of professional community-based psychosocial care in the context of the full-scale war in Ukraine. It aims to identify key features of group functioning, clarify the facilitator’s role across the stages of group development, and explore expectations regarding the facilitator's competence and professional training. An interpretivist qualitative design was applied. Ten semi-structured interviews were conducted with two respondent groups – support group participants and group facilitators. The groups were organized for women whose husbands were actively serving, as well as for women whose relatives were detained, missing, or considered prisoners of war. Data were analysed using a thematic analysis that combined deductive structuring based on interview domains with inductive coding grounded in empirical narratives. The study offers one of the first systematic qualitative analyses of facilitated support groups for military wives in wartime Ukraine, conceptualizing them as «contained but non-clinical» psychosocial spaces. It reconstructs facilitation as a dynamic, stage-sensitive practice and identifies professional conditions required for safe and effective group work. The findings highlight wartime-specific facilitation challenges, including emotional overload, intense trauma- and grief-related reactions, and heterogeneity of participants’ circumstances. The study also maps facilitator competencies beyond technical skills, emphasizing ethical reflexivity, trauma-informed practice, and professional resilience. Facilitated support groups function as hybrid psychosocial interventions that combine peer mutuality and horizontal relationships with professional holding, psychoeducation, and process regulation. They reduce isolation, normalize stress- and loss-related reactions, and support adaptation in the face of prolonged uncertainty. The facilitator’s role evolves from early containment and stabilization to enabling mutual aid, meaning-making, and participant agency. The results underline the need for structured facilitator training, supervision, and sustainable professional support mechanisms as prerequisites for scaling up community-based interventions for military families in Ukraine.

Метою дослідження є всебічне вивчення функціонування фасилітованих груп підтримки як професійної форми психосоціальної допомоги для дружин військовослужбовців в умовах повномасштабної війни в Україні; визначення ролі фасилітатора на різних етапах групового процесу та з’ясування очікувань щодо його професійної компетентності й підготовки. Методологічно дослідження спирається на інтерпретативну парадигму з використанням якісного підходу. Було проведено напівструктуровані інтерв’ю з двома групами учасниць: жінками, які беруть участь у групах підтримки (7 дружин військових), та фасилітаторками цих груп (3 спеціалістки) – представницями двох громадських організацій, що впроваджують програми психосоціальної підтримки постраждалим від війни. Групи функціонували як простори безпеки й взаємної підтримки для жінок, чиї чоловіки перебувають на фронті, утримуються в полоні, вважаються зниклими безвісти або військовополоненими. Дані були проаналізовані методом тематичного аналізу з комбінованим підходом, що поєднує дедуктивне структурування на основі питань інтерв’ю та індуктивне кодування емпіричного матеріалу. Наукова новизна полягає у систематичному описі груп підтримки для дружин військових як «контейнованих, але неклінічних» просторів психосоціальної підтримки, що поєднують елементи професійної фасилітації, взаємодопомоги та горизонтальних peer-відносин. Вперше на українському матеріалі реконструйовано динамічну роль фасилітатора – від контейнування й встановлення безпеки на початкових стадіях до підтримки емоційної регуляції, зміцнення взаємодопомоги та формування нових соціальних ресурсів на пізніх етапах. Виокремлено ключові ризики (перевантаження, ретравматизація, гетерогенність складу, ранні виходи) та професійні умови безпечної роботи (правила, межі, стабілізаційні практики, супервізія). Результати показали, що групові інтервенції сприяють зниженню соціальної ізоляції, нормалізації переживань, пов’язаних із стресом, горем та невизначеністю, та створюють передумови для поступового відновлення агентності й соціальної інтеграції. Водночас якість фасилітації визначається здатністю підтримувати психологічну безпеку, балансувати між структурованою підтримкою та горизонтальною взаємодією, а також компетентністю у роботі з травмою й втратами. Отримані результати обґрунтовують інтеграцію професійно фасилітованих груп підтримки до системи психосоціальної допомоги сім’ям військових в Україні та підкреслюють необхідність інвестицій у підготовку фасилітаторів і сталі механізми їх професійної підтримки, у тому числі супервізію.