http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/8651 2026-05-11T11:56:23Z http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/40646 Назва: Скоморохи — альтернативний стиль життя жонґлерівсередньовічної та ранньомодерної України Автори: Окаринський, Володимир Михайлович Короткий огляд (реферат): Анотація. У статті досліджується українська версія загальноєвропейської культури жонґлерів —мандрівних виконавців і артистів, — скомороство. Скоморохи (інші назви: глумці, гудці,ігрцітощо) виконували значущу функцію в народних обрядових практиках (зберігаючи елементи дохристиянського язичництва). Водночас вони сформували характеристики закритого соціального об’єднання, гільдії професійних музик і розважальників. У цій ролі їх знали як при дворах аристократії, так і на площахміст. Епоха Середньовіччя знала декілька всеєвропейських феноменів інтелектуального та артистичного спрямування, зокрема університетську субкультуру інтелектуалів Високого Середньовіччя, поетичну творчість ваґантів та трубадурів, лицарську куртуазну традицію та ін. Ці культурні явища відрізнялися переважно регіональною специфікою та місцевим забарвленням. Відповідно, жонґлери, шпільмани, менестрелі, куґлярі та скоморохи представляють регіональні версії єдиної артистичної мандрівної субкультури. Ця субкультура становила елемент народної сміхової традиції, проте разом з тим збагачувала лицарську куртуазну придворну культуру. На українських землях перші прояви скомороства згадані при княжих дворах від ХІ ст., проте основне функціонування скоморохів зафіксоване на міських площах, у сільській місцевості та в безперервних мандрах до XVII ст., при цьому на периферійних територіях це явище могло тривати й довше. Українські скоморохи фіксуються також за межами країни, від Литви та Польщі до німецьких земель і навіть Італії. Скомороша традиція знаходить своє продовження в культурі мандрівних музик епохи Бароко —кобзарів та бандуристів, а також у культурі мандрованих дяків. Певні аспекти театральності скомороства трансформувалися в народні театральні форми різдвяного вертепу та родинно-обрядової практики, а також у народнугумористичнутрадицію. У Московії існував власний відмінний варіант скомороства, який унаслідок деспотичного правління та замкнутого характеру суспільства деградував до контрольованого блазенства. Українське скомороство залишило сліди як у топонімії, так і в антропонімах.; Abstract.The article examines the Ukrainian version of the pan-European culture of minstrels (in French: jongleurs) —itinerant musicians and actors —skomorokhy. Skomorokhy (also: hlumtsi, hudtsi, ihrtsi etc) played an important role in folk rituals (preserving the features of pagan pre-Christian culture). In addition, they acquired the features of a closed group, a corporation of professional musicians and entertainers. In this capacity, they were known both in aristocratic houses and on city squares. There were several medieval pan-European phenomena of an intellectual and artistic nature, such as the university subculture of intellectuals of the High Middle Ages, the poetry of goliards and troubadours, chivalrous courtly culture, etc. These phenomena could differ only in local color and local traditions. Thus, jongleurs, spielmann, minstrels, kuglarze and skomorokhy are local versions of one traveling artistic subculture. It was part of the folk laughing culture, but at the same time it contributed its share to the courtly and chivalric culture. In Ukraine, the first germs of skomorokhy were recorded precisely at the princely court from the 11th century, however, the main existence of skomorokhy is recorded in the squares of cities, in villages, and in constant wanderings until the 17th century, and on the periphery the phenomenon could have existed longer. Natives of Ukraine, skomorokhy are also recorded abroad, from Lithuania and Poland to Germany and Italy. The skomorokh tradition is interrupted by the culture of itinerant musicians of the Baroque era —the kobzars and bandurists, as well as by the culture of itinerant deacons. Certain elements of the theatricality of skomorokhy were transformed into folk performances of the Christmas nativity scene and family rituals and in folk humorous culture. In Muscovy, there was a distinct version of skomorokhi, which, due to despotic rule and closed society, degenerated into controlled clowning. Ukrainian skomorokhy left its mark both in toponymy and in anthroponymy. 2026-01-01T00:00:00Z http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/40645 Назва: Українсько-турецькі відносини у сучасній турецькій історіографії Автори: Древніцький, Юрій Романович; Прийдун, Степан Васильович Короткий огляд (реферат): Анотація. У статті здійснено комплексний аналіз особливостей інтерпретації українсько-турецьких відносин у сучасній турецькій історіографії. Дослідження спрямоване на виявлення ключових концептуальних підходів, тематичних акцентів і методологічних рамок, у межах яких турецькі науковці осмислюють еволюцію двостороннього діалогу від початку 1990-х років до сучасності. Простежено, як у науковому дискурсі Туреччини трансформувалося бачення України – від новопосталої пострадянської держави до важливого геополітичного партнера у Чорноморському регіоні та одного з чинників забезпечення регіональної безпеки. Особливу увагу приділено характеристиці основних історіографічних наративів щодо інституціоналізації відносин, розвитку безпекового та економічного співробітництва, ролі кримськотатарського чинника, а також впливу подій після 2014 року на переоцінку стратегічних орієнтирів. Проаналізовано трактування турецькими дослідниками політики балансування між підтримкою територіальної цілісності України та прагматичним збереженням взаємин із Росією, що пояснюється концепціями «стратегічної автономії», «активного нейтралітету» та «хеджування». Висвітлено місце гуманітарного виміру, діаспорних процесів і культурних контактів у формуванні позитивного порядку денного двосторонніх зв’язків.; Abstract.The article provides a comprehensive analysis of the specific features of interpreting Ukrainian–Turkish relations in contemporary Turkish historiography. The study aims to identify key conceptual approaches, thematic emphases, and methodological frameworks through which Turkish scholars conceptualize the evolution of bilateral dialogue from the early 1990s to the present. It traces how the perception of Ukraine within Turkey’s academic discourse has transformed –from a newly emerged post-Soviet state to an important geopolitical partner in the Black Sea region and a factor in ensuring regional security.Particular attention is paid to the characterization of major historiographical narratives concerning the institutionalization of relations, the development of security and economic cooperation, the role of the Crimean Tatar factor, and the impact of post-2014 developments on the reassessment of strategic orientations. The article analyzes Turkish scholars’ interpretations of Ankara’s policy of balancing support for Ukraine’s territorial integrity with the pragmatic maintenance ofrelations with Russia, explained through the concepts of “strategic autonomy,” “active neutrality,” and “hedging.” It also highlights the role of the humanitarian dimension, diaspora processes, and cultural contacts in shaping a constructive bilateral agenda. 2026-01-01T00:00:00Z http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/40643 Назва: Напрямки розвитку ОПК після відновлення незалежності України Автори: Старка, Володимир Васильович Короткий огляд (реферат): Анотація. У статті досліджено напрямки розвитку оборонно-промислового комплексу (ОПК) України після відновлення незалежності у 1991 році. Проаналізовано кризовий стан вітчизняної галузі ОПК, що характеризувався високим рівнем зношеності техніки, низьким коефіцієнтом оновлення фондів, неефективною конверсією та хронічним недофінансуванням.Визначено, що після відновлення Україною незалежності експорт озброєнь дозволяв зберегти галузь ОПК, незважаючи на розрив радянських ланцюгів виробництва. Водночас продаж озброєння та військової техніки призвів до виснаженнярадянських запасів і відсутності будь-якого стимулу до створення нових зразків озброєння.Розглянуто спроби реформування обороно-промислового комплексушляхом запровадження конверсійних заходів на оборонних підприємствах. Підкреслено, що основними чинниками, що ускладнювали конверсію стали відсутність належного фінансування з урахуванням ринкового попиту, висока собівартість цивільної продукції, економічна нестабільність перехідного періоду, слабкий розвиток менеджменту та маркетингу, недостатня підготовка персоналу, а також низька гнучкість управлінських методів та обмежене залучення зовнішньої експертної допомоги. На відміну від попередніх досліджень, експорт озброєнь розглядається не лише як чинник тимчасового збереження ОПК, а як структурний механізм, що одночасно консервував технологічну стагнацію та підривав стимули до створення нових зразків озброєння. Новизна роботи полягає також у залученні аналізу позицій суспільних і політичних інституцій щодо конверсії оборонних підприємств, що дозволяє простежити взаємозв’язок між парламентськими дискусіями початку 1990-х років, управлінськими рішеннями та довгостроковими деформаціями розвитку ОПК України.Водночас висвітлено ставлення представників суспільних інституцій до заходівз конверсійної та експортної діяльності, які б мали сприяти виходу з економічної кризи, щоспіткала країну після розпаду СРСР.Зокрема, зазначено, що в 1992 році питання фінансування оборонної галузі залишалося на той час найбільш дискусійним серед депутатів Верховної Ради України.Висновки підкреслюють необхідність системних реформгалузі ОПКдля подолання деструктуризації, розриву коопераційних зв'язків та адаптації до ринкових і геополітичних реалій.; Abstract. The article examines the directions of development of the defense-industrial complex (DIC) of Ukraine after the restoration of independence in 1991. The crisis state of the domestic defense industry, characterized by a high level of equipment wear, a low fund renewal rate, ineffective conversion, and a violation of underfunding, is analyzed.It is determined that after Ukraine regained its independence, arms exports allowed the defense industry to survive, despite the disruption of Soviet production chains. At the same time, the sale of weapons and military equipment led to the depletion of Soviet stocks and the absence of any incentive to create new weapons models.Attempts to reform the defense-industrial complex by introducing conversion measures at defense enterprises are considered. It is emphasized that the main factors complicating the conversion were the lack of adequate financing taking into account market demand, the high cost of civilian products, economic instability of the transition period, weak development of management and marketing, insufficient staff training, as well as low flexibility of management methods and limited involvement of external expert assistance.Unlike previous studies, arms exports are examined not merely as a factor of the temporary preservation of the defense-industrial complex, but as a structural mechanism that simultaneously entrenched technological stagnation and undermined incentives for the development of new weapon systems. The novelty of the study also lies in incorporating an analysis of the positions of societal and political institutions regarding the conversion of defense enterprises, which makes it possible to trace the relationship between parliamentary debates of the early 1990s, managerial decision-making, and the long-term structural distortions in the development of Ukraine’s defense-industrial complex.At the same time, the attitude of representatives of public institutions towards measures for conversion and export activities, which should contribute to overcoming the economic crisis that befell the country after the collapse of the USSR, is highlighted.In particular, it is noted that in 1992, the issue of financing the defense industry remained the most debated issue among deputies of the Verkhovna Rada of Ukraine at that time.The conclusions emphasize the need for systemic reforms in the defense industry to overcome destructuring, the breakdown of cooperative ties, and adaptation to market and geopolitical realities. 2026-01-01T00:00:00Z http://dspace.tnpu.edu.ua/handle/123456789/40642 Назва: Сучасна історіографія українсько-турецьких культурно-освітніх відносин: основні підходи, напрями та дослідницькі перспективи Автори: Кліш, Андрій Богданович; Древніцький, Юрій Романович Короткий огляд (реферат): Анотація: У статті здійснено комплексний аналіз сучасної історіографії українсько-турецьких культурно-освітніх відносин кінця ХХ –початку ХХІ століття. Метою дослідження є виявлення основних наукових підходів, тематичних напрямів та перспектив подальшого вивчення гуманітарного співробітництва між Україною та Турецькою Республікою. Методологічну основу роботи становлять принципи історизму, наукової об’єктивності та системності, а також методи історіографічного аналізу, проблемно-хронологічний і порівняльний підходи.У статті проаналізовано доробок українських дослідників, присвячений нормативно-правовим засадам співпраці, діяльності освітніх і культурних інституцій, ролі української діаспори в Туреччині та функціонуванню механізмів культурної дипломатії і «м’якої сили». Наукова новизна полягає у систематизації сучасних історіографічних тенденцій із урахуванням трансформацій, зумовлених російською агресією проти України, а також у виокремленні малодосліджених аспектів проблеми, зокрема турецької історіографії гуманітарних відносин і регіонального виміру співпраці. У висновках обґрунтовано, що культурно-освітні зв’язки поступово утверджуються як самостійний і стратегічно важливий напрям українсько-турецького партнерства, а їх історіографічне осмислення потребує міждисциплінарного та порівняльного підходів.; Abstract: The article provides a comprehensive analysis of the modern historiography of Ukrainian–Turkish cultural and educational relations from the late twentieth to the early twenty-first century. The aim of the study is to identify the main scholarly approaches, thematic directions, and prospects for further research into humanitarian cooperation between Ukraine and the Republic of Turkey. The methodological framework is based on the principles of historicism, scholarly objectivity, and systematic analysis, as well as methods of historiographical analysis, problem-chronological, and comparative approaches. The article examines the works of Ukrainian scholars devoted to the legal and regulatory foundations of cooperation, the activities of educational and cultural institutions, the role of the Ukrainian diaspora in Turkey, and the functioning of cultural diplomacy and “soft power” mechanisms. The scientific novelty of the study lies in the systematization of current historiographical trends with consideration of the transformations caused by Russia’s aggression against Ukraine, as well as in the identification of insufficiently studied aspects of the problem, including Turkish historiography of humanitarian relations and the regional dimension of cooperation. The conclusions substantiate that cultural and educational ties are gradually becoming an independent and strategically significant component of Ukrainian–Turkish partnership, and that their historiographical interpretation requires interdisciplinary and comparative approaches. 2026-01-01T00:00:00Z