COMMUNICATIVE COMPETENCE IN CONTEMPORARY SOCIETY: COMPARISON OF FUNDAMENTAL MODELS

Abstract

The article examines the evolution of the concept of communicative competence, emphasizing its growing significance in modern society for personal, social, and professional growth. Communicative competence goes beyond language understanding to include the ability to adapt to different communicative circumstances, such as intercultural, digital, and nonverbal communication. The study analyzes significant theoretical frameworks that have shaped our understanding of communicative competence, beginning with Noam Chomsky's foundational work on linguistic competence, focusing on syntax and universal grammar. Dell Hymes enlarged his view by introducing sociolinguistic competency, focusing on the appropriateness of language use in diverse social and cultural contexts. Canale and Swain’s model (1980) further developed this concept by categorizing communicative competence into grammatical, sociolinguistic, and strategic competencies, providing a more comprehensive approach to language teaching. Later models, such as those by Celce-Murcia et al. (1995), incorporated action competence, emphasizing not only verbal but also non-verbal communication skills. The article critically examines the strengths and limitations of these models, pointing out that many traditional frameworks have missed the importance of emotional intelligence, digital communication, and cultural awareness. It argues for the need to integrate these modern dimensions into communicative competence models to better reflect the complexities of communication in today’s globalized and technologically advanced world. The article concludes by advocating for the development of more adaptable models of contemporary communication, offering insights for both educational practice and language assessment.

Стаття досліджує еволюцію концепції комунікативної компетенції, акцентуючи увагу на її зростаючому значенні в сучасному суспільстві для особистісного, соціального та професійного розвитку. Комунікативна компетенція виходить за межі розуміння мови, включаючи здатність адаптуватися до різних комунікативних обставин, таких як міжкультурна, цифрова та невербальна комунікація. У дослідженні аналізуються основні теоретичні підходи, які формували наше розуміння комунікативної компетенції, починаючи з фундаментальної роботи Ноама Холського щодо лінгвістичної компетенції, з акцентом на синтаксисі та універсальній граматиці. Д. Хаймс розширив цю концепцію, ввівши поняття соціолінгвістичної компетенції, що зосереджує увагу на доречності використання мови в різних соціальних і культурних контекстах. Модель М. Канейла і М. Свейна (1980) далі розвинула цю ідею, поділяючи комунікативну компетенцію на граматичну, соціолінгвістичну та стратегічну компетенції, що забезпечило більш комплексний підхід до викладання мови. Пізніші моделі, такі як модель М. Целце-Мурсія та співавторів (1995), включили компетенцію дій, акцентуючи увагу не лише на вербальних, але й на невербальних комунікативних навичках. У статті критично розглядаються сильні та слабкі сторони цих моделей, зазначаючи, що багато традиційних підходів не враховують важливості емоційного інтелекту, цифрової комунікації та культурної обізнаності. Обґрунтовано необхідність інтеграції цих сучасних аспектів у моделі комунікативної компетенції, щоб краще відображати складність комунікації в умовах глобалізованого та технологічно розвиненого світу. У висновку статті йдеться про необхідність розробки більш адаптивних моделей, які відповідатимуть реаліям сучасної комунікації, пропонуючи цінні ідеї для освітньої практики та оцінювання мовних навичок.