Церковно-національний рух православних українців Волині у міжвоєнний період: боротьба за українізацію церкви

Abstract

У статті здійснено комплексний аналіз православного церковно-національного руху волинських українців у міжвоєнний період (1921–1939 рр.). Досліджено історичні передумови, основні етапи виникнення руху, що став реакцією на політику режиму «санації», кризу традиційного церковного управління та зростання національної само-свідомості українського населення Волині. Актуальність теми зумовлена трансформацією Православної церкви як ключового осередку збереження етнокультурної ідентичності українців в умовах Другої Речі Посполитої. Окрему увагу приділено діяльності А. Річинського та підготовці Українського православного церковного з’їзду в Луцьку (1927 р.). Автор детально висвітлив складну взаємодію між українською громадськістю, польською адміністрацією та консервативною православною ієрархією. Проаналізовано ідеологічні розбіжності всередині руху, зокрема між прихильниками радикального розриву з митрополією та прибічниками поступового реформування через механізми внутрішньої автокефалії та демократизації церковного устрою. Автором висвітлено перехід руху до масових форм суспільної мобілізації, прикладом чого стала Почаївська маніфестація 1933 р. Досліджено інституціоналізаційні форми процесу українізації на Волинському єпархіальному зібранні 1935 р. та подальшу синодальну реакцію 1937 р. Особливий акцент зроблено на подіях 1938 р., коли в умовах масового руйнування православних храмів церковно-національний рух набув характеру екзистенційного спротиву. Доведено, що попри адміністративний тиск та суперечливу політику польської влади, українізаційні процеси набули стійкого характеру, закріпившись у практиці парафіяльного життя. Зроблено висновок, що рух став визначальним чинником формування модерної української православної ідентичності та важливою складовою національно-культурного відродження українців Волині.

The article provides a comprehensive analysis of the Orthodox church-national movement of Volyn Ukrainians in the interwar period (1921– 1939). The historical background and main stages of the emergence of the movement, which was a reaction to the policy of the “sanation” regime, the crisis of traditional church governance, and the growth of national self-awareness of the Ukrainian population of Volyn, are investigated. The relevance of the topic is due to the transformation of the Orthodox Church as a key center for preserving the ethnocultural identity of Ukrainians in the conditions of the Second Polish-Lithuanian Commonwealth. Special attention is paid to the activities of A. Richynsky and the preparation of the Ukrainian Orthodox Church Congress in Lutsk (1927). The author covers in detail the complex interaction between the Ukrainian public, the Polish administration, and the conservative Orthodox hierarchy. The ideological differences within the movement are analyzed, in particular between supporters of a radical break with the metropolitanate and supporters of gradual reform through mechanisms of internal autocephaly and democratization of the church system. The author highlights the movement's transition to mass forms of social mobilization, an example of which was the Pochaiv Manifesto of 1933. The process of institutionalization of Ukrainization at the Volyn Diocesan Assembly of 1935 and the subsequent synodal reaction of 1937 are studied. Special emphasis is placed on the events of 1938, when, in the conditions of mass destruction of Orthodox churches, the church-national movement acquired the character of existential resistance. It is proved that despite administrative pressure and the contradictory policy of the Polish authorities, the Ukrainization processes acquired a stable character, becoming entrenched in the practice of parish life. It is concluded that the movement became a determining factor in the formation of modern Ukrainian Orthodox identity and an important component of the national and cultural revival of Ukrainians in Volhynia.