Трансформація церковно-державних відносин у період Пізньої античності (IV–VII ст.): інституційні та ідеологічні аспекти

Abstract

Стаття присвячена комплексному аналізу трансформації церковно-державних відносин у період Пізньої античності (IV–VII ст.) крізь призму інституційних та ідеологічних змін. Дослідження ґрунтується на переосмисленні класичної парадигми «занепаду та падіння» Римської імперії, пропонуючи натомість модель тривалої трансформації, де християнська Церква постає не деструктивним чинником, а ключовим інституційним та ідеологічним наступником античної державності. Автор фокусує увагу на процесі «інституційної колонізації», під час якого Церква інкорпорувала римські адміністративні та правові методи, наповнивши їх новим християнським змістом. У роботі детально проаналізовано еволюцію ролі єпископату: від релігійного провідництва до статусу нових міських функціонерів, які перебрали на себе судові повноваження та функції соціального патронажу в умовах поступового занепаду цивільних магістратур. Окрему увагу приділено соціальним передумовам цих змін, зокрема масовому входженню представників сенаторської аристократії та багатих еліт до церковних громад, що забезпечило духовенству фінансову незалежність та можливість виступати самостійним політичним гравцем. Важливим аспектом статті є дослідження нової політичної теології, заснованої на ідеї персональної есхатологічної відповідальності ієрархів та правителів. Автор доводить, що уявлення про необхідність відповідати перед Богом за спасіння підданих стало ідеологічним фундаментом для нерозривної єдності Церкви та держави. У порівняльному аспекті розглянуто розходження траєкторій розвитку Сходу та Заходу: від візантійської моделі «симфонії» до латинської моделі автономного папства. Висвітлено роль пап Дамасія І та Григорія Великого у формуванні нової парадигми управління, де Римська церква стала головним транслятором античної спадщини та медіатором у відносинах із варварськими королівствами. Резюмується, що період IV–VII ст. був часом інтенсивної інституційної творчості, яка заклала базові структури середньовічної цивілізації та визначила характер європейської політичної культури на століття вперед.

The article is devoted to a comprehensive analysis of the transformation of church-state relations during the period of Late Antiquity (4th– 7th centuries) through the lens of institutional and ideological changes. The research is based on a reimagining of the classic paradigm of the «decline and fall» of the Roman Empire, offering instead a model of long-term transformation, where the Christian Church emerges not as a destructive factor, but as a key institutional and ideological successor to ancient statehood. The author focuses on the process of «institutional colonization» during which the Church incorporated Roman administrative and legal methods, infusing them with new Christian content. The paper provides a detailed analysis of the evolution of the episcopacy's role: from religious leadership to the status of new civic functionaries who assumed judicial powers and social patronage functions amidst the gradual decline of civil magistracies. Special attention is paid to the social prerequisites of these changes, particularly the mass entry of the senatorial aristocracy and wealthy elites into Christian communities, which provided the clergy with financial independence and the opportunity to act as an autonomous political player. A vital aspect of the article is the study of a new political theology based on the idea of personal eschatological responsibility of both hierarchies and rulers. The author argues that the notion of the necessity to answer before God for the salvation of subjects became the ideological foundation for the indissoluble unity of Church and State. From a comparative perspective, the divergence of developmental trajectories between the East and the West is examined: from the Byzantine model of «symphonia» to the Latin model of an autonomous papacy. The roles of Popes Damasus I and Gregory the Great in forming a new governance paradigm are highlighted, where the Roman Church became the primary transmitter of the ancient heritage and a mediator in relations with barbarian kingdoms. It is concluded that the period of the 4th–7th centuries was a time of intense institutional creativity that laid the basic structures of medieval civilization and defined the character of European political culture for centuries to come.