Жанрова дифузія в інтелектуальній драмі кінця ХІХ – початку ХХ століття: трагікомедія Бернарда Шоу і трагікомічне у Володимира Винниченка

Abstract

У статті досліджено феномен жанрової дифузії в інтелектуальній драматургії межі ХІХ–ХХ століть на прикладі творчості Б. Шоу та В. Винниченка. Актуальність теми зумовлена трансформацією «нової драми», де взаємопроникнення трагічного й комічного стає ключовим інструментом пізнання соціальної та психологічної дійсності. У процесі дослідження з’ясовано, що для Б. Шоу трагікомедія постає цілісною жанровою структурою, яка під впливом ібсенівської традиції трансформує комедію на засіб глибокого соціального аналізу. Проана-лізовано п’єси «Вдівцеві будинки», «Професія місіс Воррен» та «Свята Іоанна», де через механізми дискусії, парадокса й «відкритого фіналу» автор деконструює суспільні міфи. Встановлено, що для англійського драматурга трагікомедія є цілісною жанровою формою, що поєднує соціальну пробле-матику, дискусійність, парадоксальність і відкритий фінал, спрямований на активізацію глядацького мислення, при цьому трагікомізм Шоу має виразний соціоцентричний характер: він спрямований на викриття недосконалості суспільної системи. Натомість у драматургії В. Винниченка («Дисгармонія», «Щаблі життя», «Memento») трагікомічне виступає як гнучкий естетичний модус, що відображає релятивізм модерністського світовідчуття. Встановлено, що в українського автора джерелом трагікомізму є концепція «чесності з собою», яка призводить до амбівалентності характерів та етичних парадоксів. Якщо Б. Шоу фокусується на боротьбі героя із застарілими інституціями, то Винниченко акцентує на внутрішньому розколі особистості, де зіткнення високих ідей із біологічною або соціальною реальністю створює ефект трагікомічного дисонансу. Спільними рисами для обох драматургів визначено використання іронії, інтелектуальної суперечки та фрагментарності композиції. Водночас виокремлено специфіку: системно-соціальний вектор трагікомедії Б. Шоу протиставляється морально-психологічній заглибле-ності трагікомічного модусу В. Винниченка.

The article examines the phenomenon of genre diffusion in the intellectual drama of the late nineteenth and early twentieth centuries, drawing on the works of George Bernard Shaw and Volodymyr Vynnychenko. The relevance of the topic is determined by the transformation of the «New Drama», where the interpenetration of the tragic and the comic becomes a key instrument for exploring social and psychological reality. The study demonstrates that, for Shaw, tragicomedy emerges as an integral genre structure which, under the influence of the Henrik Ibsen tradition, transforms comedy into a means of profound social analysis. The plays «Widowers’ Houses», «Mrs Warren’s Profession», and «Saint Joan» are analyzed as texts where, through mechanisms of discussion, paradox, and the «open ending», the author deconstructs social myths. It is established that, for the English dramatist, tragicomedy is a coherent genre form combining social issues, discursiveness, paradoxicality, and an open ending aimed at activating the audience’s critical thinking. Shaw’s tragicomic vision is distinctly sociocentric, focused on exposing the imperfections of the social system. In contrast, in Vynnychenko’s dramaturgy («Disharmony», «The Steps of Life», «Memento»), the tragicomic functions as a flexible aesthetic mode reflecting the relativism of modernist worldview. It is shown that the source of tragicomism in his works lies in the concept of «honesty with oneself», which generates ambivalent characters and ethical paradoxes. While Shaw focuses on the individual’s struggle against outdated institutions, Vynnychenko emphasizes the inner split of personality, where the clash between lofty ideals and biological or social reality produces a tragicomic dissonance. Common features of both playwrights include the use of irony, intellectual debate, and fragmented composition. At the same time, a key distinction is identified: the systemic and social orientation of Shaw’s tragicomedy contrasts with the moral and psychological depth of Vynnychenko’s tragicomic mode.