Is the posthumanist anthropology possible? lacan, derrida, and the impossible event of cunning

Abstract

With the posthumanist decline of man and its central position, the recent (post-Hegelian) “anthropologically-oriented” theories have been inevitably marginalized. The author contends that the arguably radical Derridean posthumanist field of language, species divide, and ethics remains theoretically incomplete without confronting it with Freudian-Lacanian notions of belatedness, the dead (or the Name-of-the) Father, Theodor Adorno’s dialectic of enlightenment, the generative anthropology of Eric Gans, Wolfganf Iser’s literary anthropology, and Jean Baudrillard’s concept of the symbolic exchange. What emerges out of these theories can be called a “negative anthropology,” exploring not the man but his concepts and thus constantly predicating about his non-identity.

У рамках постгуманістичного дискурсу, що ставить під сумнів привілейовану позицію людини, антропологічно орієнтовані (пост-гегельянські) теорії неодмінно маргіналізуються. Автор доводить, що постгуманістичні сфери мови, етики та поділу на види – у їхній сумнівно радикальній дерріданській інтерпретації – залишаються теоретично неповними й нерозкритими без зіставлення з фройдо-лаканівськими концептами «запізнення», «мертвого (або «Імені») Батька»; діалектикою просвітництва Теодора Адорно, генеративною антропологією Ерика Ганса, літературною антропологією Вольфганга Ізера та концепцією символічного обміну Жана Бодріяра. Те, що передбачають ці теорії, можна назвати «негативною антропологію»: її об’єктом є не людина, а поняття людини, що утверджують її в стані постійної нетотожності самій собі

В рамках постгуманистического дискурса, ставящего под вопрос привилегированную ситуацию человека, антропологически ориентированные (пост-гегельянские) теории неизбежно маргинализируются. Автор аргументирует, что постгуманистические сферы языка, этики и видовой дифференциации – в их сомнительно радикальной дерриданской интерпретации – остаются теоретически неполными и нераскрытыми без сопоставления с фройдо-лакановскими концептами «задержки», «мертвого (или «Имени») Отца»; диалектикой просвещения Теодора Адорно, генеративной антропологией Эрика Ганса, литературной антропологией Вольфганга Изера и концепцией символического обмена Жана Бодрияра. То, что подразумевают эти теории, можна назвать «негативной антропологией»: ее объект – это не человек, а понятия человека, которые определяют его в состоянии постоянной нетождесвенности самому себе.