Наратив жертви як інструмент когнітивного впливу

Abstract

У статті на прикладі наративу про українську мову-жертву заборон зроблено спробу показати, яким чином цей наратив використовують із метою когнітивного впливу і до яких наслідків це може призводити. Інспірацією аналізу послугував пост Українського інституту на Фейсбук-сторінці у День рідної мови 21 лютого 2024 р., довкола якого розгорнулася емоційна дискусія щодо того, що, як, у який спосіб прийнято, доречно, вартує говорити про українську мову. Критичний ана ліз наведеного тексту, даторію (переліку спеціально дібраних дат з описом подій, об’єднаних однією темою), й особливо коментарів під дописом наштовхнув на думку, що маємо справу не зі звичайною дискусією, а з прикладом когнітивного впливу. Важливо також розуміти, що й автор аналізованого посту, й автори допи сів під ним, також інші актори, які вдаються до вшанування української мови через призму її поразок, найчастіше є лише інструментами давно запроєктованої тривалої когнітивної операції, смислове осердя якої оформлене у наратив жер тви. Детальний аналіз наративу жертви заборон, доповнений наративом клино во-солов’їної краси та символізований рустикальними зображеннями, замість посилювати українську мову перетворює її на сентиментальний об’єкт прире ченого минулого, залишаючи вибір за мовцем: або відмовитися від такої мови, або боротися за неї. Обидва вибори контпродуктивні: жива сильна мова працює з майбутнім, а не бореться з наслідками не надто прихильного, навіть навпаки, дуже неприхильного, минулого. Загалом наратив жертви, використаний із метою когнітивного впливу, досягає своєї мети, свідченням чого є факт рерусифікації, зокрема Києва, зафіксований у 2025 р.

The article, using the narrative of the Ukrainian language as a victim of prohibitions, seeks to demonstrate how this narrative is employed for the purpose of cognitive influence and what consequences such use may entail. The analysis is inspired by a post published by the Ukrainian Institute on its Facebook page on International Mother Language Day, 21 February 2024, which provoked an emotionally charged public discussion about what, how, and in what manner it is considered appropriate to speak about the Ukrainian language. A critical examination of the post, the accompanying datorium (a list of intentionally selected dates accompanied by descriptions of events, unified by a single theme), and especially the comments beneath it suggest that the discussion functioned not merely as a spontaneous exchange of views but as an instance of cognitive influence. It is also crucial to recognize that both the author of the analysed post and the contributors to the comments, as well as other actors who commemorate the Ukrainian language primarily through the prism of its defeats, often function merely as instruments of a long-designed, enduring cognitive operation, the semantic core of which is structured around a victimhood narrative. A detailed analysis of the victimhood narrative, reinforced by motifs of folkloric beauty and rustic imagery, reveals that, rather than strengthening the Ukrainian language, such representations render it a sentimental object of a doomed past. This framing leaves the speaker with a false dichotomy: either to abandon the language or to fight for it. Both options are counterproductive, as a living and resilient language is oriented toward the future rather than toward overcoming the legacy of a hostile past. The victimhood narrative, employed as a tool of cognitive influence, achieves its purpose, as evidenced by the re-russification observed in 2025, particularly in Kyiv.